Николаевский областной художественный музей  имени В. В. ВЕРЕЩАГИНА


 

 Адреса: м.Миколаїв,
    вул. Велика Морська, 47
 
 Телефон:     
     +38 (0512) 37 23 67
   
 E-mail: museum0@ukr.net
 
 
Образи українського козацтва в скульптурних творах із колекції Художнього музею ім. В. В. Верещагіна
Автор: Лідія Одегова   
21.05.2021 09:54

Музейна збірка творів, присвячених українському козацтву – джерело одержання історичної та мистецтвознавчої інформації для широкого загалу. Скульптурні образи козацтва із колекції Миколаївського обласного художнього музею ім. В. В. Верещагіна покликані привернути увагу до національної історії України та скульптури, як одного з найпопулярніших видів образотворчого мистецтва.

У постійній експозиції музею представлені дві дуже цікаві скульптурні роботи, присвячені українському козацтву: «Тарас Бульба» Леоніда Позена та «Чумак на возі» Євгена Лансере. В них простежується як кожний задум скульптора потребував своєї композиційної і відповідної їй пластичної форми, а також і відповідного матеріалу, який повинен не збіднювати скульптурний твір, а навпаки, збагатити його. Твори Позена і Лансере виготовлені із бронзи способом лиття (виготовлення відливків шляхом заповнення форм розплавленим металом з подальшою їх обробкою). Це дало авторам свободу у композиції, можливість створювати скульптуру в складних позах і ракурсах, на відміну від статичних композицій у камені. Бронза – улюблений матеріал багатьох відомих майстрів. Відлив скульптури у металі – це дуже копітка робота, зате бронза живе віки і навіть тисячоліття. Вона майже не піддається впливу атмосфери, а з часом покривається красивим нальотом різних кольорів – патиною.

З 2018 р. бронзова скульптура відомого українського митця Леоніда Позена (1849-1921) «Тарас Бульба» зайняла почесне місце в залі №3 постійної експозиції музею. Вона яскраво ілюструє знамениту гоголівську повість та демонструє великий талант скульптора. Доволі значні розміри твору (79,2х25,1х35) дають можливість для підкреслення величі героїчного образу козака.

Скульптура Позена «Тарас Бульба» надійшла до музейної збірки в 1966 р. як дарунок від Т. П. Юри (м. Київ) і вже 55 років поспіль належить колекції МОХМ ім. В. В. Верещагіна. На жаль, рік створення цієї роботи невідомий. Про самого автора скульптури є багато достовірної інформації, факти біографії митця характеризують його як людину наділену надзвичайним мистецьким талантом. Леонід Позен народився в Полтавській губернії в родині поміщика. З дитинства захоплювався ліпленням. 1872 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Протягом 4 років він жив у Петербурзі та працював на посаді присяжного повіреного. У 1876 р. Позен залишає адвокатуру, вступає на службу до Міністерства юстиції і повертається до Полтави. Тут його суддівська кар’єра тривала понад 40 років: від судового слідчого 2-ї дільниці Полтавського повіту до сенатора кримінального касаційного департаменту Урядового сенату. Та справжнім покликанням Позена було мистецтво. Хоча спеціальної художньої освіти він не отримав, і його називали «скульптор-любитель», завдяки великому таланту та постійному вдосконаленню художньої майстерності Позен став професіоналом-художником. Врешті-решт це визнала Імператорська Академія мистецтв, обравши його в 1894 р. дійсним членом Академії, а в 1892 р. членом Ради Академії. Але Позен від цих звань відмовився, бо вважав головним не звання, а любов до мистецтва. Все творче життя скульптора було тісно пов’язане з передвижниками. 1882 р. Позен – експонент, а з 1884 – член Товариства пересувних художніх виставок. Упродовж 1882-1918 рр. він постійно брав участь у виставках передвижників.

Талановитий скульптор був автором невеликих за величиною реалістичних жанрових та історичних творів, портретних бюстів, пам’ятників. До скарбниці українського реалістичного мистецтва ввійшли кращі твори митця: «Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Запорожець у розвідці», «Скіф», «Оранка в Україні»; портрети – Ф. Стравінського та М. Ярошенка; пам’ятники – І. Котляревському та М. Гоголю у Полтаві.

Позен знав і любив історію України. Скульптура «Тарас Бульба» – це своєрідна ілюстрація знаменитої гоголівської повісті «Тарас Бульба», присвяченій славній історії українського козацтва. І М. Гоголя, і Л. Позена хвилювала й цікавила козацька доба історії України. Тарас Бульба – це узагальнений, типовий образ українського народного героя, який загинув рятуючи товаришів.

У повісті «Тарас Бульба» Гоголь яскраво описує як ляхи взяли в полон Тараса Бульбу і присудили спалити його живцем у всіх на очах: «Тут же стояло нагое дерево, вершину которого разбил гром. Притянули его железными цепями к древесному стволу, гвоздем прибили ему руки и, приподняв повыше, чтобы отовсюду был виден козак, принялись тут же раскладывать под деревом костер. Но не на костер глядел Тарас, не об огне он думал, которым собирались жечь его; глядел он сердечный, в ту сторону, где отстреливались козаки: ему с высоты всё было видно, как на ладони. «Занимайте, хлопцы, занимайте скорее», кричал он: «горку, что за лесом: туда не подступят они!» … «К берегу! к берегу, хлопцы! Спускайтесь подгорной дорожкой, что налево. У берега стоят челны, все забирайте, чтобы не было погони!» …

Когда очнулся Тарас Бульба от удара и глянул на Днестр, уже козаки были на челнах и гребли вёслами; пули сыпались на них сверху, но не доставали. И вспыхнули радостные очи у старого атамана.

«Прощайте, товарищи!» кричал он им сверху: «Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь, да хорошенько погуляйте! Что взяли чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? … А уже огонь подымался над костром, захватывал его ноги и разостлался пламенем по дереву … ».

Згадавши сповнену драматизму сцену героїчної загибелі Тараса Бульби, якою закінчується однойменна повість Гоголя, розглянемо образ героя, створений скульптором Позеном. Скульптура вирізняється певною художньою свободою пластичної трактовки героя. Леонід Позен намагаючись чітко дотримуватися сюжетної лінії провісті, відтворює фінальну сцену – героїчну загибель Тараса Бульби. Працюючи над композицією скульптурного твору, Леонід Позен свідомо надає пріоритетну перевагу образу Тараса Бульби, збільшуючи його постать відносно стовбура дерева, дещо відступаючи від гоголівського змісту, де дерево було настільки велике, що Бульбу на ньому розіп’яли, прибивши руки гвіздками. Така невеличка відмінність не впливає на передачу героїчного характеру героя, а продиктована своєрідністю виражальних художніх засобів скульптури. У скульптурній позенівській композиції Тарас Бульба прив’язаний мотузкою до дерева, під його ногами багаття. На обличчі козака немає відчаю та страждань, воно горде та натхненне.

Як літературний гоголівський, так і скульптурний позенівський образи Тараса Бульби сповнені могутнім духом козацької вольниці. Основні риси головного героя повісті «Тарас Бульба» і скульптурного героя Позена тотожні – ненависть до ворогів батьківщини і беззавітна відданість спільній справі, військова доблесть, сила духу, готовність пожертвувати всім, навіть власним життям, в ім’я незалежності України. Створюючи переконливий образ українського козака-героя, Позен активно використовує всі переваги скульптури та техніки бронзового лиття: можливість чіткого відтворення дрібних деталей, складний ракурс фігури, виразний контур тощо.

До теми українського козацтва (опосередковано через образ чумака, який має чимало спільних рис з лицарем степу – козаком) звертався російський скульптор Євген Лансере в роботі «Чумак на возі». Скульптора завжди цікавило життя народів тодішньої Російської імперії. Майстер малої пластики створював різні сцени із життя українців, киргизів, черкесів, башкирів та ін.

На жаль, життєвий та творчий шлях Євгена Лансере (1848-1886) був доволі короткий – 38 років. Предки скульптора походили із Франції. Його дід, знаходячись у лавах армії Наполеона, був тяжко поранений і залишився в Росії. Сам же Євген Лансере народився в російській глибинці – м. Мокшанське. За освітою він був юристом. У 1869 р. отримав від Імператорської Академії мистецтв звання класного художника 2-го ступеня.

У колекції МОХМ ім. В. В. Верещагіна зберігаються чотири роботи Є. Лансере: «Чумак на возі» представлена в експозиції музею, а інші – «Киргиз з беркутом», «Джигітовка лезгін» (1887), «Джигітовка лезгін» (без дати) – наразі зберігаються у фондах.

Про скульптуру «Чумак на возі» знаходимо чітку інформацію в каталозі «Миколаївський обласний художній музей ім. В. В. Верещагіна. Каталог. Випуск IV»:

«56. Чумак на возі. Чумак на возу.

Група. Бронза. 55х56х32.

Праворуч на основі: ЛІЬПИЛЪ Е. ЛАНСЕРЕ

Позаду на основі між колесами возу: штамп фабрики художньої бронзи та А.МОРАНЪ ПР.

Придбана у Юри Т. П. в 1966 р. (м. Київ). С – 112».

У камерній скульптурі «Чумак на возі» Лансере відтворив живу жанрову сцену з життя українців, демонструючи майстерність у виконанні образу чумака, тварин, реманенту та побутових предметів. Скульптор довів твір до ювелірної викінченості, точно відтворивши фактуру різних матеріалів.

Є різні версії походження слова «чумак». Його пов’язують з тюркськими мовами (від татарського слова «візник», турецького «булава»), але самі чумаки вважали, слово «чумак» похідним від чуми – вони завозили цю тяжку хворобу з поїздок. Чумацтво (торгівельно-візницький промисел) – національно-історичне явище, яке існувало в Україні XVII-XIX ст. До початку XIX ст. чумацтво стало основним видом вантажного транспорту. Довгий час чумаки були монополістами на ринку привозу солі. Наприклад, у 1840-х рр. із Криму в Україну щорічно вивозили на 120000 возах по 130000 кг солі, які супроводжували 30000 чумаків. Віз з однією парою волів вміщував 1000-1500 кг солі.

Шлях до Криму був далекий, важкий і небезпечний. Чумаки об’єднувалися в каравани – валки. Керував валкою отаман, якого вибирали раз на рік. Він відповідав за маршрут, грошові витрати та дисципліну. Найбільші валки могли складатися з 150 возів. Наймобільніші валки складалися з 20 возів, бо в дорозі могли виникнути проблеми з водою, тому що в криниці вистачало води для 40 волів. Під час перепочинку в дорозі 2 чумаки пасли волів, інші варили обід. Волів пасли півтори години, потім напували. Після цього чумаки обідали, мастили вози і знову виїжджали. Воли йшли дуже повільно: 2-3 км за годину. Чумаки намагалися проходити по 30 км в день.

Чумак, що мав 5 і менше возів, приєднувався до якоїсь валки, а той що мав свою валку наймав наймитів. Порівнюючи чумаків з козаками, важливо зазначити, що часто знедолені панщиною селяни тікали від панів до чумаків і ставали паровичниками – орендаторами волів з возами (зазвичай брали в оренду 5 возів). Вони дуже добре наглядали за тваринами, за декілька років заробляли достатньо грошей і ставали чумаками. Такий спосіб вивільнення від панщини нагадував вільний дух козацтва. Запорожці та татари могли надавати (за плату) охорону чумакам. Але й самі чумаки могли оборонятися. Вони мали зброю. У навичках та в умінні оборонятися вони були схожі на козаків. На ночівлю, зимівлю та при загрозі нападу виставляли вози колом, заганяючи волів у середину. Професія чумака дарувала українцю престиж багатство та звільнення від панщини (за викуп). Але вона була смертельно небезпечна із-за розбійників та хвороб у безводному степу.

Одним із показників заможності чумаків були воли: кількість та їх стан. Волів вирощували у селянських та панських господарствах із телят. Чумацький віл коштував удвічі дорожче ніж звичайний хазяйський. Ідеальна тварина мала роги не менше одного метра довжиною, які стирчали врізнобіч, але кінчиками загиналися назад. Для упряжі зазвичай вибирали сірих волів. Дуже рідко траплялися чорні воли з білою зірочкою на лобі, вважалося, що вони здатні захищати усіх інших тварин він хвороб. Чумаки дуже піклувалися про своїх улюбленців. Тварин щоденно мили, чесали, витирали соломою та навіть іноді золотили роги – для краси.

Значної уваги чумак приділяв своєму реманенту. За дослідженнями окремих вчених, вартість реманенту на одну волову пару на поч. ХІХ ст. складала від 96,5 крб. до 115,55 крб. Налигачі для волів були ремінні, інколи – шовкові.

У скульптурній групі «Чумак на возі» Лансере багато уваги приділив тваринам. Автор вміло передав тіла тварин, природні характерні пози волів під час неспішного виснажливого руху. Ретельно та скрупульозно виліплені реманент та батіг. Чітко проглядаються найдрібніші деталі в упряжі, мотузки, якими скріплювалися окремі елементи воза тощо. Скульптор зберіг пропорції покритого цупкою тканиною, наповненого скарбом воза.

Образ чумака, створений Лансере в роботі «Чумак на возі» глибоко реалістичний та пластично виразно завершений. Чумак вільно лежить на возі широко розкинувши ноги, обпершись на ліву руку. Біля правої руки лежить батіжок, яким він, ймовірно, щойно скористався. Чумак – молодий чоловік з красивим мужнім обличчям та міцною статурою. Він вдягнений в полотняні штани та сорочку, на голові – смушкова шапка. На ногах виблискують добротні шкіряні чоботи. Чумак пильно вдивляється вдалину, певно, що йому цікаво все, що відбувається довкола.

Українська історико-етнографічна наука залишила важливі факти минулих століть, які дозволяють і нині вивчати чумацький промисел у його всій багатогранності в тому числі і побутові деталі. Відомо, що влітку чумаки одягалися у білу широку сорочку з домашнього полотна, комір і рукава якої застібалися ремінцями. Штани носили широкі з того ж самого полотна. На ноги вдягали постоли зі свинячої шкіри або вільні, високі з довгими халявами чоботи. Такі довгі халяви допомагали переходити через воду. В халяві завжди лежали сопілка, люлька і молитва від пропасниці. На голові зимою і влітку чумаки носили смушкову шапку. В прохолодну пору чумак одягав свитку з саморобного овечого сукна, а зимою – кожуха й кирею. На руки – довгі, до ліктів, кожушані рукавиці. Щоб не заразитися чумою чумаки обмазували себе з ніг до голови дьогтем. Про чумаків в народі говорили: «Виходили в дорогу в білому, а поверталися в чорному». Такий одяг можна було відбілити застосувавши коров’яче масло та луг. Якщо чумак помирав від чуми його ховали в степу. Роги волів померлого власника фарбували у чорний колір, гроші чумака передавали вдові.

Уважно розглянувши бронзову скульптурну групу Позена «Чумак на возі», можна стверджувати, що автор історично достовірно передав зовнішній вигляд українського чумака, його одяг у літній період. Скульптор реалістично відтворив жанрову сцену чумацького життя в дорозі, послуговуючись глибокими знаннями життя та побуту українців.

У музейній роботі «Чумак на возі» чітко простежуються характерні риси творчості Лансере – його схильність до камерності скульптури, прагнення до глибини ідейного змісту, розгорнутої оповідності, глибокої психологічної характеристики дійових осіб. Все це досягалося майстерністю композиційної побудови, витонченістю майже ювелірної пластики. Завдяки виразному жесту чи позі навіть у статичній фігурі скульптор зміг передати емоційний настрій та внутрішній стан зображуваного персонажа.

У фондах МОХМ ім. В. В. Верещагіна зберігаються декілька скульптурних творів, присвячених українському козацтву, серед яких скульптури Анатолія Коптєва та Олександра Катілова. Вони періодично експонуються на тимчасових тематичних виставках у залах музею та на пересувних виставках поза музеєм.

На особливу увагу заслуговує дарунок члена творчого об'єднання «Прибужжя» та «Спілки майстрів народної творчості України» Олександра Катілова – дерев’яна скульптура під назвою «За самостійність, щастя, добробут», яка сповнена патріотичним національним духом. Вона виконана майстром у 2004 р. із дерева (тополя) у стилі селянського різьблення, який рідко притаманний сучасним скульпторам. Експресивна скульптурна група складається із трьох козаків різного віку, які напружено тримають у руках зброю та прапори. Ідея твору: українське козацтво – символ непереможного духу та волі українського народу.

Твір О. Катілова «За самостійність, щастя, добробут» входить до переліку творів пересувної музейної виставки «Козацькому роду немає переводу» і дуже популярний серед глядачів.

У жовтні 2020 р. на виставці «Художники – місту», присвяченій 50-річчю Миколаївської обласної організації Національної спілки художників України було представлено 78 творів із фондів музею, у т. ч. – 6 скульптур. Серед них виділялася яскрава (покрита поливою) скульптура Анатолія Коптєва «Бандурист». Оригінальний твір нагадав глядачам виставки про миколаївського художника, який прожив коротке але яскраве життя. Він помер 03 червня 1980 р. у віці 54 р.

Творча спадщина відомого українського скульптора, майстра прикладного мистецтва, педагога, члена Спілки художників УРСР (з 1967) Анатолія Коптєва (1926-1980) численна та багатогранна. Після закінчення Дніпропетровського художнього училища (1955) та Львівського інституту прикладного мистецтва (1962) А. Коптєв працював викладачем Ужгородського училища прикладного мистецтва (нині Закарпатська академія мистецтв). 1967 р. був запрошений до Миколаєва на посаду головного художника Художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР, де жив і творив до останніх днів. Площі та вулиці Миколаєва прикрашають декілька визначних творів митця («Пам’ятник адміралу С. О. Макарову», бюсти адміралів Ф. Ф. Беллінгаузена, М. П. Лазарєва, П. С. Нахімова та ін.). Усі вищевказані скульптури були створені А. Коптєвим у співавторстві з О. Л. Сапєлкіним.

У фондах музею зберігаються дві скульптури Анатолія Коптєва, присвячені козацькій темі. Скульптура Коптєва «Бандурист» (гіпс, глазур) поповнила колекцію музею як дар автора у 1998 р. Робота виконана із гіпсу та покрита кольоровою (синьо-зеленою) поливою (полива або глазур – скляниста маса, що складається з оксидів металів). Полива виконує практичну і художню задачу, вона робить гіпсову скульптуру гладенькою і добре захищає її від вологи. Скульптура «Бандурист» має середні розміри – 70х23х60, що дозволяє надати розгорнуту вільну характеристику герою. Твір представляє групу із вершника та коня. Образ козака з бандурою верхи на коні виразний та динамічний. Автор вміло передав стрімкі рухи баского коня та вправного вершника.

Очевидно історія українського козацтва хвилювала Анатолія Коптєва. У середині ХХ ст. він звертається до найпопулярнішого в народі образу козака – Мамая. Потрібно віддати художнику Коптєву належне за сміливість та самостійність у виборі національної теми, яка в часи його життя не була такою відкритою для широкого загалу, як, наприклад, у часи Незалежної України. Очевидно він був знайомий з науковими дослідженнями історії козацтва О. Лазаревського, П. Куліша, Д. Яворницького, П. Білецького та творами художників-класиків Т. Шевченка, І. Рєпіна, Г. Нарбута, О. Сластіона, А. Ждахи, Д. Бурлюка, присвячених козацтву.

Козацькій темі Анатолій Коптєв присвятив твір – «Козак Мамай» (латунь, карбування). Композиційно робота перегукується з історично сформованим у народній уяві образом Мамая. В «Енциклопедії сучасної України» говориться: «Образ козака Мамая є узагальненим пластичним символом української історії; в ньому проявилася всенародна любов українців до козацтва та виняткової ролі, яку воно відіграло в історії та культурі України».

Знайомство з експонатами Миколаївського обласного художнього музею ім. В. В. Верещагіна, присвяченими козацтву може стати приводом для глибокого вивчення історії України, з’ясування ролі козацтва у формуванні національної державницької ідеї.

За допомогою творів образотворчого мистецтва, в т. ч. і козацьких скульптур, музейне середовище плекає, розвиває у глядачів любов до рідної нації. Твори на зразок «Тарас Бульба» Леоніда Позена, «Козак Мамай» та «Бандурист» Анатолія Коптєва, «За самостійність, щастя, добробут» Олександра Катілова та ін. стали візитівкою української культури, символом її національної неповторності.

 

Лідія Одегова, завідувачка науково-дослідної

лабораторії МОХМ ім. В. В. Верещагіна