Николаевский областной художественный музей  имени В. В. ВЕРЕЩАГИНА

 

Адрес: г.Николаев,
    ул. Большая Морская, 47
 
Телефон:     
     +38 (0512) 37 23 67
   
E-mail: museum0@ukr.net
 
 
ПАТРОНЕСА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА – ІКОНА «ПОКРОВА БОГОРОДИЦІ»
Автор: Одегова Л.І.   
10.10.2018 10:43

Як покидали запорожці Великий луг і Матір-Січ,

Взяли з собою матір Божу,

А більш нічого не взяли».

 

Тарас Шевченко.

 

Іконографія ікони запорізького часу демонструє досить стисле коло образів – Мати Божа, Христос, Св. Микола, Архістратиг Михаїл, апостол Андрій Первозданний. Найбільш розробленою та різноманітною була іконографія Богоматері, що відповідає особливостям вшанування її запорожцями, які «під покровом Богоматері не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії».

 

Свято Покрови Пресвятої Богородиці відзначалося з ХІІ ст. і лише на Русі. За легендою, у Царграді сталося диво, місто було оточене ворогами. Міщани молилися в храмі про його звільнення. І раптом під церковним склепінням з’явилася Мати Божа в оточенні янголів, пророків та апостолів і накрила білим своїм омофором (покривалом) православних християн. Це було провіщенням перемоги над ворогом. З часом відбувалися певні зміни як трактування богословської суті, так і іконографічної схеми ікони «Покрови Пресвятої Богородиці». У славний період козацької доби ікона «Покрова» стала патронесою українського козацтва.

Ніні вже немає потреби доводити значення козацької доби для українського народу, роль козацтва в історії Української церкви як рятівника й охоронця православ’я. Це було визначено ще на початку ХХ ст. Згадаємо лише слова М. Грушевського, що «козаччина перебрала на себе основну вагу боротьби за саме існування України, надавши їй необхідної на той час релігійної форми». Єдність боротьби за волю та віру, що одухотворювала запорожців і диктувала потребу в ідеалі, визначає внутрішню цілісність запорізького мистецтва і роль храму як його найвищого вияву.

Українські козаки ввійшли в історію як захисники православної віри та культури. На своїх землях вони побудували близько 60 церков, безліч дзвіниць і скитів. Перша козацька церква була збудували близько 1576 р. на острові річки Самари. Це була невеличка дерев’яна церква із дзвіницею, при якій працював шпиталь і школа. Козаки забезпечили її церковним начинням, богослужбовими книгами, ризницею й виписали для служіння ієромонахів із київського монастиря. В подальшому сам склад духовенства був переважно із запорізьких козаків. Запорожці не визнавали нічиєї влади над своєю Церквою, крім Коша. Звідси виняткова роль церкви у християнсько-демократичному устрої козацького товариства й своєрідність церковного ладу на Запорожжі. Доречно згадати, що Січ починали будувати з церкви, і не будували церкви на Запорожжі без школи і шпиталю, біля церкви творили суд і раду.

Козаки відверто виступали проти підписаної 1596 р. церковної унії. Для підтримки православ’я жителі міст і сіл об’єднувалися в церковні братства. Одне з таких, Київське (Богоявленське) братство, взяв під опіку й захист гетьман Петро Сагайдачний, записавшись в нього разом з усім Військом Запорозьким. У 1620 р. Сагайдачний домігся відновлення православної ієрархії – за сприяння гетьмана Київським митрополитом став Іов Борецький. Церква як засіб духовного єднання протягом століть, за словами М. Грушевського, була «стягом української народності й опорою культури».

Різноманітна за типами, від похідних на колесах та маленьких однобанних церквиць «печеричкою» під очеретом, та трьохбанної Січової церкви до високого монументального дев’ятибанного унікального козацького собору, запорізька церква відзначалася багатою пластикою ліплення, бо будувалася за об’ємною моделлю, а не за проектом. Високий, стрункий силует, не маючи бокових і парадного фасадів, як кругла скульптура був органічно природно злитий з краєвидом, мов купа тополь. Храм був цілісним у синтетичному перетворенні всього багатства видів мистецтва та традицій. Урочистий і затишний, він поєднував, як у віночку, різьблення і золочення, литво і вишиванку, килим і писанки, живопис і скульптуру. Як відзначав Яворницький, навіть у виборі місця для храму запорожці керувалися не лише релігійним, але й естетичним критерієм: «Нехай храм Божий красується у небесній висі».

Щира і глибока віра, світоглядом та способом життя у стані між життям і смертю, як на війні, сповненого постійної небезпеки і можливістю дивитися на світ як вперше, так і востаннє, обумовила підкреслену увагу, турботу про вигляд, вбрання запорізької церкви. Адже втілений у храмі естетичний та етичний, ідеал запорожців був гарантом значущості, процвітання, престижу козацької держави, як українське бароко загалом – естетичним гарантом Гетьманщини. Запорізький храм ставав видимим виявом ідеалу єдності естетичного і етичного, земного й небесного, того ж ідеалу національного народу героя-творця, що у народній картині був узагальнений образом козака-бандуриста, а не козака-воїна. Читаючи Євангеліє, козаки випростовувалися на повен зріст і виймали наполовину шаблі з піхов як знак готовності зі зброєю в руках захищати від ворога слово Боже. У багатьох козаків були свої власні молитовники. У мирний час двічі на рік, навесні й восени, деякі козаки пішки йшли на прощу (в паломництво).

Без перебільшення храм відігравав в українській національній культурі ту ж роль, що й козаччина в історії українського народу, а Українська Церква в історії української духовності.

Душею і суттю будь-якого українського храму і церкви стала ікона.

На український гуманістичний образ Божої Матері широко впливали релігійні уявлення в їх тодішній народній формі. Мати Божа допомагає людям на землі в їхній праці, турботах, нещастях і недолі. Вона – ласкава цариця небесна, що заступається за людей перед своїм сином – всемогутнім богом. Вона жалує навіть грішників у пеклі, прагне полегшити їх муки і страждання. Це перш за все, добре божество, втілення всіх високих і світлих якостей земної матері. Мати є носієм любові, безмежної самопожертви, вічної святої правди.

Якщо в народному уявленні олюднювалась небесна матір, то відповідно, обожнювалася мати земна. Образ релігійний зливався тут з глибоко ліричним, зворушливим образом її в народній поезії:

«Мати наша, мати,

Де нам тебе взяти?

Малярів наняти, матір змалювати,

Поставити матір в божничок у хаті…

На божничок гляну, то матір спом’яну», –

говориться в українській народній пісні.

У тяжкі часи постійної боротьби із зовнішніми ворогами, татарами і турками, що своїми навалами та хижацькими наскоками майже до середини XVIII ст. постійно загрожували мирній праці українського народу, культ Богородиці набув ще одного важливого аспекту божества – захисту від невірних. Такий її образ входить в літературу і народну творчість:

«Защити върных от злых агарянов,

И от невърных прочіих поганов!

В градъх и весъх молят бо ся люди:

Святая дъво, ты стъна нам буди!

Покрий нас, покрий, панно, омофором

Под своим двором…

Не дай бусурманам, татарским уланам

И поганским панам,

На христиан нех не наступают,

Отчизну нашу нех не отимают.

Поглуми царя, турецкого пана и в татар погана,

Гетманом паном подай булаву,

Всему рицарству векуистную славу,

Рач нам привернути подолские краины

И християнам без мъры».

Саме ці уявлення потрібно шукати в змісті славнозвісних композицій козацьких «Покров». В їх основі лежить відома легенда про захист Богородицею Почаївського монастиря від турецького нападу:

«Егда бъсурман кровопролитель

Обступил воском сию обитель,

Хотъл под моц свою взяты

Над тим муром дева-мати,

Ратунок дала».

Захист віри предків і православної церкви становив основу всього життя українського козацтва. Одухотворивши свої військові подвиги єдністю боротьби за волю та віру, запорізьке козацтво стало авангардом визвольної боротьби народу, його триєдиним ідеалом борця за віру, оборонця рідної землі, рятівника братів полонених

Особливого етнорелігійного статусу культ Богородиці набув у часи козаччини, коли Матір Божа була визнана покровительницею і заступницею українського козацтва. В Акафісті Божій Матері «Прибавлення розуму» благалося: «людям, що звершують подвиг заради Царства Небесного, будь істиною помічницею, нарозумлюючи їх пізнати підступи диявольські і скріплюючи їх у дусі й істині, що щиро кличуть до Тебе» (кондак 1). Сакральне ставлення до Богородиці й волання про її покровительство засвідчують відомі ікони XVIIXVIII ст.: ікона «Покрова» із зображенням Богдана Хмельницького та єпископа Лазаря Барановича, запорізька ікона «Покрова» («Запорізькі козаки під час молитви») з аналоя січової церкви та ін. Легенди та перекази про Запорозьку Січ стверджують явлення образу Богородиці та її пророчий козакам наказ: «Явилася їм у повітрі ікона Божої Матері і сказала: «Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий вогонь брати. Заведіть сорок тисяч козаків, виберіть старшину, то й будете в славі довіку»».

Сучасні українські науковці, а насамперед знаний дослідник українського іконопису Д. Степовик, велику увагу приділяє особливостям української ікони, в тому числі і образу Покрови Богородиці. Засвідчуючи безперервну спадковість стародавньої києво-візантійської традиції, запорізька ікона доводить і найтісніший зв'язок з із сучасною їй Києво-Печерською Лаврською школою, іконописною майстернею. Характерні риси української ікони проступають у барвистості кольорових вирішень, квітчастих візерунках деяких облачінь, характерне не обмежене графічно, сяйво промінчастого німба, рожево-золотавий («пшеничний») колір обличчя роблять обриси святих людяними, привітними і привабливими. В багатьох запорізьких іконах бачимо, «ту заміну лику обличчям», яка, за точним спостереженням Д. Степовика, визначала принципову особливість українського іконопису, поставивши на місце схематизму та відчуженості «миловидність та співчуття до людини».

Поряд з іконами, які характеризують розвій запорізького ікономалювання у загальному і провідному річищі українського іконопису, важливе місце посідають образи, яскраво позначені особливостями, що можна безпосередньо пов’язати із історичними умовами та ідеалами Запорожжя. Перш за все це стосується Богородичних ікон. До найбільш «викристалізованої» національно-самобутньої іконографії Богоматері в українській іконі, багатозначного, але єдиного у трьох іпостасях образу Матері Божої, Матері-України, матері української («на божничок гляну, про матір спом’яну», невід’ємного від ідеї захисту рідної землі (згадаймо Матір Божа, Чорна-Матір-Сира Земля, Богоматір Бєлзька-Ченстоховська), Запорожжя додає свій образ Божої Матері – заступниці, страдниці, жалібниці.

Продовжують давньокиївську традицію Богоматері-оборони, Оранти – «Мур Непорушний» козацькі «Покрови», де ідея козацького заступництва набула значення національної, які поширилися в Україні, стали загально визнаним надбанням української ікони. Уявлення про козацькі «Покрови» на Запорожжі дають нині лише копії «Покров» з останньої Січової Покровської церкви, першотвори яких втрачено.

Науковець Л. Яценко розповідає про зміст козацької «Покрови» на прикладі її копії так: «У ДХМ знаходиться копія останньої Січової «Покрови» (1760-ті – початок 1770-х років), виконана художником Миколою Погрібняком 1908). Невелика акварель, однак детально передає двох’ярусну композицію. Угорі «в небі» витає на хмарах Богоматір у вбранні давньоруського типу («вершнику») із Покровою у руках. По обидва боки від неї розміщені улюблені запорізькі Святі – Св. Микола та Архистратиг Михаїл, а внизу «на землі», вишикувано по обидва боки барочного картуша з козацькою «арматурою» військо запорізьке, де виділено попереду портретно визначених – останнього кошового Петра Калнишевського, суддю Павла Головатого та писаря Івана Глобу.

Стрічки написів, що словами тропаря «Покрова» імітують діалог між благаючими заступництва запорожцями та відповідаючою їм згодою Небесною Заступницею, доповнюють образний лад твору.

Така ікона, як бачимо, різниться від зображення «Покрови» як явлення Богоматері у Влахерноському храмі, поширеному у російському іконописі та звідти у «Покровах» Гетьманщини. Різниться вона й від більш ранніх українських «Покров» західного типу «Богоматері Милосердної» (до нього належала Січова «Покрова» з аналою останньої Січової церкви). Остання Січова «Покрова» лаконічна, по-запорізьки чітка за концепцією та безпосередня пам’ятка, своїм історико-національним тлумаченням сюжету сприймається як меморіальне зображення запорожців, що моляться, благаючи відвести руйнування Січі (як це й трактується у народних піснях), оригінально інтерпретує художні засоби обох «ізводів»».

Відверті історичні асоціації неприйнятні у постзапорізький період та «неканонічні» для Московської церкви, вочевидь, спричинилися до різкого припинення традиції козацьких «Покров» після знищення Запорожжя, а, можливо, й обумовило долю втрачених оригіналів.

І до сьогодні феномен запорізького мистецтва до кінця не виявлено, бракує спеціальних досліджень, присвячених йому. Причини цього, вочевидь, слід шукати, як і в нечисленності та розпорошеності пам’яток, серед яких майже немає жодної кінця XVII ст., так і у тривалому, владно інспірованому замовчуванні та перекручуванні історії краю вольностей козацьких з метою «истребления на будущее самого имени запорожских казаков», як значилося у маніфесті Катерини ІІ.

Хоча українська ікона загалом і не зазнала тої конфронтації секулярного й сакрального, що в післяпетровській Росії призвела до обриву давньоруської іконописної традиції, нівелювання властивих їй іконописних шкіл у академічному релігійному живописі та еклектики з уламків зруйнованої іконописної системи та парсунних запозичень жалуванних царських ізографів, у столичних взірцях українського бароко гармонія деінде теж порушується на догоду світськості, репрезентативності. Запорізька ікона ніколи не переступає заповідної межі. Попри все своє «презирство до еталонів», вона зберігає у недоторканій чистоті епічну стриманість та одухотвореність символу, що складають святість запорізького Образу, передаючи цю ідеальну віддаленість протистояння людини перед вічністю, й портрету, що виростає із неї вже під кінець існування Запорожжя.

Зруйнування Січі, означивши остаточне знищення державної автономії та незалежності Української церкви, супроводжувалося подіями, які мали безпосереднє значення для церковного мистецтва колишнього запорізького Придніпров’я. Це й реквізиція коштовностей Січової церкви у Потьомкінську казну, внаслідок чого у цьому найбагатшому в усій імперії храмі «нічого святого» для Богослужінь не лишилося з понад 800 золотих і срібних предметів церковного начиння. Це і поступова конфіскація маєтностей та закриття колишніх запорізьких обителей. Так, Самарський Пустинно-Миколаївський монастир перетворюється у заміський будинок катеринославських архієреїв, Нехворощанський Успенський – у штабну церкву. Та головне навіть не у цих кричущих фактах. Перетворення незалежної Запорізької Церкви у Катеринославську єпархію Московської Церкви означало знищення й звуження саме тих духовно-громадських функцій, які визначили своєрідність запорізької духовно-мистецької спадщини, так само як і перетворення колишнього перехрестя між Заходом та Сходом, грецьким Св. Афоном та Західною Європою на південно-російську околицю – Катеринославську губернію.

Позбавлена потужної підтримки вищезгаданих чинників козацького життя, ікона приймає на себе могутній тиск централізованої одержавленої церковної системи, іншої образотворчості, академічного релігійного живопису й гідно витримує його. У час руйнування цілісності запорізького, фольклорного за своєю суттю, мистецтва вона залишається у річищі національної художньої традиції, народної художньої творчості. Своєрідність шляхів розвитку українського іконопису зумовлюється особливостями тодішнього естетичного світогляду, в основі якого лежали церковні положення про природу краси, яка є явищем духовним і джерелом якої є божество.

Важкі випробування історичної долі, часто неспокійні, повні небезпеки часи не захмарювали чистий небосхил художньої творчості українського народу. Глибока патріотична свідомість, любов до свого краю та своєї історії супроводжують твори українського іконопису.

Українська ікона козацької доби – це духовний образ однієї з найважливіших епох історичного минулого нашого народу. За словами видатного історика українського іконопису І. Свєнціцького, Українська Церква історично стала «самообороною нації», у розглянутий період – XVIII ст. – це саме козацька церква. Пройшовши через віки козацька ікона «Покрова Пресвятої Богородиці» – була і залишається символічним образом української національної духовної і державної незалежності.

Лідія Одегова, завідувач науково-методичного сектору

МОХМ ім. В. В. Верещагіна

 
 
 
Сайт создан в студии Мотив